Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Татари, допливши до острівця, стали шукати. Помітили сліди хлоп'ячих ніг і столочену траву, де вони лежали. Сліди йшли в різні боки. Татари довго тут нишпорили, та відтак забралися, звідкіля прийшли. Тимчасом хлопці стояли в воді обличчям догори, вистромивши очеретини з води. Виждавши так довший час, Івась вихилив голову з води і прислухався. На острівці вже не було нікого, а з протилежного боку долинав плюскіт води, отже татари відпливали. Виждав ще трохи, а відтак вийшов на беріг. Тут було видно татарські сліди. Зараз нарізав очерету, зв'язав його на одному кінці і настромив на себе цілий сніп. Такий самий сніп зладив і для Артима, якого привів з води. Усюди було тихо, лише з табору доходив сюди звичайний гамір. Татари ладились у дорогу. Хлопці стояли в очереті в цілий ріст і дивились на переправу татар через ріку.

Довго воно тривало, заки цілий табор перебрався на той бік ріки. Як уже гамір став у степу замовкати, вони поскидали мокру одежу і розстелили на сонці сушити. Та не багато у них тої одежі було; сорочка та штанці, бо у такому їх татари захопили.

– Що ж ми тепер будемо робити? – питає Артим.

– Ми тут ще заночуємо. Небезпечно нам так під ніч у степ пускатися. Можемо здибати вовка, а може ще який заблуканий татарин буде вертати, тоді була б нам велика біда. А тут нам зовсім безпечно.

– Коли б так вогню розвести та погрітися.

– Не розведемо, вогонь палити небезпечно.

Вони одяглись у сухе, помолилися і полягали спати, підклавши під голову сухої трави. Довкруги було тихо, хіба нічна птиця відзивалась і жаби в болоті рахкали.

– Бачиш, що воно правда в тому, що мені святий Миколай говорив.

– Певно, що правда. Ти побачиш, як то ми гарно доб'ємось додому.

Вони заснули твердим сном. Сонце вже стояло високо і добре припікало, як вони прокинулися. Виспавшись добре, почували себе бадьорими і веселими. З'їли по шматку м'яса й ладилися переплисти ріку на другий бік. Щоб не замочити одежі, Івась вигадав «татарську штуку». Він нарізав ножем комишу і зробив із цього малий плотик, до нього прив'язав клунок з одежею і пустив на воду, тягнучи на ремінці. З тим пустилися на воду. Тепер було їм легше плисти без одежі. Але татарська штука не повелась, бо одежа таки замокла. Вони повдягалися в мокру одежу, щоб краще на них висохла, і пішли поперед усього на татарське обозовисько, де тепер хазяйнувало стадо ворон. Птахи позлітали вгору, незадоволено кракаючи. В обозовиську знайшли кілька неживих бранців. Хлопці заплакали над ними, бо нічого не могли їм помогти, хоч би то поховати їх та не дати воронам та вовкам християнського тіла шматувати. Вони стали перешукувати мерцям кишені. Не шукали ні золота, ні срібла, а лише за найціннішою для них річчю, за порохном до кресива. І це їм поталанило. У одного покійника знайшли в кишені одне і друге. Зняли ще дві драні свитини, щоб було чим уночі вкритися. Зняли також сорочку, бо їм треба було полотна, перев'язати поранені ноги.

– Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? – питає Івась.

– Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося. І так знівечилось би в степу.

Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість. Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові. Лице обкипіло засохлою кров'ю з розбитої голови. У нього були зв'язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.

– Чи ви ще живі, дядьку? – питає Івась, нахилившись над ним.

Бранець розплющив кров'ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.

– Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.

Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв'язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.

– Ой, спасибі вам, мої діточки… А що? Татар уже немає? Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам'ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.

– Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.

– Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.

Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:

– А мого бідного Максима таки забрали бісурмени…

– Дасть Бог, що й він утече, – каже Івась, – коли б лише так щиро, як ми, молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев'яжетеся – ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.

– Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.

– Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили. Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.

При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.

– Спасибі вам, мої діточки за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.

– Ось вам, дядьку, кусник баранячого м'яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.

Івась витягнув м'ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з'їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев'язав полотном, що відрізав Івась ножем.

– Я справді наче б то подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.

Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у